Здається, навколо катастрофи Ту-154 ситуація з'ясувалася, наші генерали взяли на себе
провину з нерозумінням в очах. Так поводяться люди, яких змушують визнати себе винними.
Скажімо, слідчий умовляє звинуваченого зізнатися, погрожуючи і водночас обіцяючи
полегшення долі. Особливо, коли він відчуває, що доказів бракує... Залишається враження, що нам подають лише кінцевий, інколи незрозумілий результат, приховуючи сам процес торгів на найвищому рівні.

Слухаючи нескінченні образи на адресу міністра оборони навіть з боку молоді, котру нам чомусь рекомендують як "націю України" (її очолює спритний молодик Гладчук), мимоволі згадуєш стару армійську приказку: "Якщо винуватця немає, його буде призначено окремим наказом".

Усе, що відбувалося після трагедії, важко зрозуміти поза контекстом російсько-українських відносин протягом останніх десяти років. Колишній заступник міністра закордонних справ Росії пан Шелов-Ковєдяєв визначив в одному з інтерв'ю їхню суть (принаймні з російського боку) так: "...відкрито не декларована, але латентно постійно присутня параноя образи на українців за їхню незалежну поведінку в рамках СНД та за її межами". Ця тенденція постійно дається взнаки у схильності будь-де, за будь-яких обставин звинувачувати українців апріорі, ще до будь-якого розслідування і суду. Коли під Іркутськом зазнав катастрофи російський Іл-76, за першою версією винні були українці, бо двигуни до цих літаків виготовляють на запорізькому заводі "Мотор-Січ". Звинувачування не підтвердилися. Коли невдало почалася спільна космічна програма (США, Росія та Україна) "Морський старт", росіяни знову вказали на українців, бо ракети-носії створили на дніпропетровському "Південмаші". І знову "пролетіли" мимо.

У 1994—1995 роках російська армія вельми невдало воювала у Чечні. І виявилося, що заважали... "українські націоналісти". Міністр оборони Росії Павло Грачов розмахував перед телекамерами якимось дивним предметом, дещо схожим на "будьонівку", називаючи його "головним убором українського націоналіста". Це теж виявилося маячнею. Вибухнули житлові будинки у Москві, і кореспондент російської "Новой газетьі", відставний майор Ізмайлов негайно заходився шукати "український слід". Шукає й досі без помітного успіху.

Після трагедії з підводним човном "Курськ" одразу ж згадали, що на запрошення російської сторони у цих навчаннях брали участь два українських бомбардувальники, які здійснювали ракетну стрільбу. Натяки не справдилися. Нарешті трагедія над Чорним морем. Для усіх російських українофобів це стало справжнім святом. ЗМІ Росії, чимало й політиків, з ранку до вечора тиражували лише одну з можливих версій — українську.

Наших військових почали звинувачувати у професійній некомпетентності. Але ж 99,99 відсотка цих генералів і офіцерів здобували військову освіту не в американській академії Вест-Пойнт чи французькій Сен-Сір, а в тих же самих радянських академіях та військових училищах, що й росіяни. Українцям дорікають випадком у Броварах, де, між іншим, теж зійшла з курсу ракета російської конструкції, вироблена у Воткінську Удмуртської республіки РФ. Тож не завадило б подумати, чи варто озброюватися ракетами і літаками, якщо їхня технічна документація зберігається в сусідній країні.

Є й інші приклади. Кілька років тому, коли святкували в Севастополі день ВМФ Росії, "болванкою" з реактивного корабельного бомбомета було скалічено одного з глядачів дійства, до речі, громадянина України. Нещасному потім довелося витратити багато сил, щоб добитися якоїсь компенсації від Чорноморського флоту за втрачене здоров'я. Під час навчання ЧФ Росії у районі рогу Лукул під Севастополем зник український траулер з усім екіпажем. Їхні родини й досі не мають ніякої допомоги та компенсації. Крім ЧФ, відправити в тому районі українське судно з людьми на дно було просто нікому.

Цікаво, що у випадку з російським Ту-154 логіка доказів російської комісії саме така: довести достеменно не можемо, але, крім вас, зробити це не міг ніхто, бо ані Туреччина, ані Росія, ані будь-хто інший навчань там не проводив. У районі рогу Лукул теж не було більше нікого, крім росіян. То й що? Прямих доказів не було і справу закрили. Будьте певні, якби таке вчинили українці, "аргументи" обов'язково знайшлися б або просто змусили б нас усе взяти на себе. Під час навчань Чорноморського флоту РФ ракета влучила в український пароплав "Павло Верещагін", було поранено капітана. Росіяни заявили, що українці самі у всьому винні.

Що ж стосується Ту-154, то від самого початку існувало три версії: технічна несправність літака, теракт, ракета. Російська сторона вхопилася лише за одну. Ізраїль (сторона зацікавлена) вперто наполягав на теракті. Тель-Авів не байдужий до долі своїх громадян, у цій країні ціна людського життя надзвичайно висока. Але там не вхопилися за "українську версію". В ізраїльській пресі з посиланням на спец-служби стверджувалося, що ще 3 жовтня в аеропорту Новосибірська було вмонтовано радіокеровану міну, з якою літак прилетів до Тель-Авіва. Згодом, уже на зворотному шляху, міна спрацювала за дзвінком зі стільникового телефона. А тоді, 3-го, у новосибірському аеропорту нібито якийсь "електрик" перевіряв електричні системи літака.

Привертає увагу, що коли російська урядова комісія з Москви ще не оприлюднила жодних висновків, російські ЗМІ оспівували давно омріяні плани: встановлення російського контролю над українською ППО, приєднання українських сил ППО до російських, приєднання України до військового союзу СНД (Ташкентський пакт), пролонгація угоди про перебування російських військ в Україні на 25 років, а деякі навіть раділи: мовляв, те, що сталося — чудова можливість покінчити з ненависною "незалежністю". Вони негайно забули, що стріляли з мису Опук у Криму російськими ракетами, з російського військового полігону, під наглядом і контролем їхніх адміралів та генералів. І то були не українські навчання, як вони постійно наголошували, а спільні.

Спільні навчання породжують спільну відповідальність. Над душею кожного українського військового на полігоні рогу Опук стояв російський військовий. Кораблі російською ЧФ разим з ВМС України забезпечували район навчань, там були присутні й командувач ВПС Росії генерал авіації Корнуков, і командуючий ЧФ РФ адмірал Комоєдов. Куди вже спільніше?! То, може, проблеми не від браку опіки, а від надміру?

Чомусь ніхто не дає відповіді на запитання. Чому, наприклад, виникли розбіжності між російськими та ізраїльськими чиновниками щодо курсу літака? Невдовзі цей момент якось непомітно перестали обговорювати. А потім пан Рушайло поставив крапку. Літак, мовляв, летів правильно і досить про це. Чому американський локатор зафіксував лише пуск нашої ракети, а не її зустріч з літаком Ту-154, хоча й мусив? Чому Росія одразу відкинула версію ізраїльських спецслужб про теракт?

І чому росіяни, знаючи, що ракети комплексів "С-125", "С-200", "С-300" стріляють саме на таку відстань, не подбали про безпеку власних літаків, адже під час спільних навчань — це обов'язок насамперед російських учасників?

Чому українські генерали з такою приреченістю на обличчях спростовували самих себе, коли навіть той же Рушайло заявляв: "Вірогідно, а не достеменно встановлено, що то була українська ракета". Але як переможно він констатував: "Україна зізналася сама". Там, де інші держави вимагають неспростовних доказів своєї вини, ми чомусь беремо на себе все. А значить, кількість охочих щось на нас вішати стабільно зростатиме?

Ігор ЛОСІВ

"Хрещатик"