Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ
Вплив електронних засобів інформації на політичний вибір севастопольців

На початку 2006 р. Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) провела і опублікувала дослідження щодо засновників українських телеканалів та про людей, які ці ЗМІ контролюють де-факто. Зважаючи на важливий вплив інформації, що розповсюджується через ТБ у сучасну епоху, на масову свідомість, можна, не боячись звинувачень у пафосі, сказати, що той, хто володіє ефіром — той володіє Україною. Свого часу на першому з’їзді партії Народний союз “Наша Україна” Віктор Ющенко сказав: “Нація повинна знати, хто стоїть за засобами масової інформації”.

Дослідження УГСПЛ лише підтвердило той факт, що переважна більшість згаданих ЗМІ належать і контролюються капіталом і власниками, які живуть за межами України. В країнах розвинутої демократії та зрілого громадського суспільства цей факт не має вирішального впливу, бо там, як правило, ТБ існує як вид комерції. На постколоніальному просторі поки що комерція тісно переплетена із пропагандою та нав’язуванням чужої ментальності, чужих культурних, духовних та моральних цінностей. До важких наслідків призводить і погляд на події в світі чужими очима. Тому масова свідомість та морально-психологічний стан населення мусили б стати об’єктом національної безпеки.

На погляд фахівців, така залежна інформаційна політика добре спланована як зсередини, так і ззовні держави. Далеко не вся інформація, що надходить в державу, слугує її інтересам. Більше того, за рахунок такого інформаційного впливу інші країни успішно розв’язують свої проблеми.

Тому необхідно визнати, що ми замість нормального і цивілізованого інформаційного простору маємо дезінформаційний. Створення ж вакууму чи навпаки — перевантаження свідомості споживачів інформації чисельними тезами, аргументами, дезінформацією — є порівняно новим підходом до психологічних операцій. Фактично це є семантична інформаційна зброя винятково наступального характеру. Саме за допомогою ЗМІ та проявів масової культури серед інтелігенції накидаються чужі стереотипи мислення та створюється “п’ята колона”. І найбільшою небезпекою є те, що фронт такої “холодної війни” переноситься з міждержавного рівня на внутрішньонаціональний.

Замість гасел совєтських часів — “Жити стало краще!”, “Зарплата росте!”, “Неймовірний поступ економіки!” — в часи після здобуття незалежності в результаті впливу чужих інформаційних потуг прийшли міфологеми про перманентну кризу, затягування бюджетного процесу, розвал армії, стагнацію економіки тощо. У російських ЗМІ розвивається тема “Порохова бочка”, яка стосується проблематики Криму, нібито існуючих там баз підготовки ісламських бойовиків, невирішеності територіальних питань. Ця тема особливо реанімується перед курортним сезоном. Ще одна міфологема “Україна як жертва” (принижена та ображена, прив’язана до російської влади) у надмірних дозах шкідливо впливає на формування свідомості нації на основі спогадів про “історичну несправедливість” та “гноблення” (Рендов В. Зомбирование Россией — 3 // Підтекст. 1997. 5 — 11 березня. №8 (30).

Результати ж виборів, як президентських, так і парламентських, у великій мірі стали наслідком таких “бойових дій”.

Традиційно були розіграні передвиборчі карти російської мови та федералізму, а влада не була готова до протидії маніпуляціям. Лише після загрози епідемії прийняття рішень органами місцевого самоврядування, у яких переважають антиукраїнські сили, Міністерство юстиції оприлюднило юридичний висновок про протиріччя цих рішень Конституції та законам України. Що заважало повідомити про це — про неточний переклад, хибне розуміння об’єкта і мети Хартії та й про її спотворений зміст політиками і політиканами за 3 — 4 місяці до дня виборів, щоб уникнути напруження в суспільстві та знешкодити маніпулятивну зброю конкурентів?

В Севастополі ж цей гачок непоінформовані і дезінформовані виборці проковтнули і повірили, що їм справді не дають ніде спілкуватись російською мовою, читати газети, які в місті є виключно російськомовними, чи дивитись безмежну кількість російськомовних програм, і переслідують за це. Виглядає, що і перше рішення Севастопольської міськради призначене відволікти увагу виборців від нагальних і реальних проблем життя.

Вирішальну роль у доведенні цієї маніпуляції до адресатів відіграли два впливових телеканали міста — “Народний канал” та Севастопольська регіональна державна телерадіокомпанія (СРДТРК). Їхні ефіри були окуповані грубими грішми, провінційними політиками та заїжджими гастролерами опозиційних партій, що неймовірно спотворило об’єктивну картину і в країні, і щодо дражливих питань.

На обох телеканалах були відсутні дискусії між партіями, виступи політиків велись суто в режимі монологу, зважаючи на превентивну цензуру анонімними редакторами, які не допускали альтернативних думок в ефір. Навряд чи це можна вважати досягненням демократії, якщо порівнювати оскаженілість на екранах та на майдані Нахимова часів президентських виборів. Як не погодитись із словами лідера Української народної партії Юрія Костенка: “Не є таємницею, що сьогодні волевиявлення в Севастополі дуже важко формувати, тим більше демократично, тому що в Севастополі діє практично антиукраїнська система, вплив якої сьогодні неможливо зупинити”. Яскравий приклад дії такої системи навів в одній із статей І. Булава. Він зафіксував чиєсь грубе втручання і скорочення ефіру на 10 хвилин, коли виступав відомий український політолог, доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв (“Флот України”, 17 грудня 2005 р.). Поміркований погляд і державницьке мислення інтелектуала роздратувало керівництво державної (!) телекомпанії.

Багато демократично та продержавно налаштованих севастопольців покладали великі надії на призначення заступником генерального директора СРДТРК Марини Сидорець, але їх чекало розчарування. Програми суттєво не змінились, на екрані продовжується показ продукції іншої країни — розширених репортажів про навчання Чорноморського флоту Російської Федерації, фільми, зроблені під егідою політпрацівника ЧФ А. Лебедєва, програм “Куранты”, “Славный город”. Виникають справедливі запитання до керівників СРДТРК: “Чи відповідає таке програмне наповнення статусу державної української телерадіокомпанії? Чи щодня виконується вимога 50% частки української продукції?”.

Заступник генерального директора пишається ранковою програмою, якою вона, очевидно, опікується. Але, коли прислухатись, то мова ведучих просто жахлива (російська мова!), придивитись — якась зовсім неадекватна жестикуляція молодих журналістів та штучна посмішка, яка ніколи не щезає з обличчя, що не може не викликати подиву, ефірний час замість колишніх політиків може заповнити цуцик або з такою ж відсутністю елементарного темпу з відчуттям падаючих від марудності мух показ приготування їжі. І наповнення цього прямого ефіру складається з мультфільма, російських кліпів та регулярних російських новин. А в запровадженому календарі подій тільки 3 з 50 стосувались української історії чи особистостей.

Репортажі журналістів підтверджують, що вони також прекрасно володіють прийомами нейролінгвістичного програмування та семантичною зброєю. Так, повідомивши глядачам про негаразди в гуртожитках, показавши справедливе обурення їх мешканців прихватизаторськими діями, автор передачі в її фіналі на кілька секунд затримує увагу глядачів на прапорі України, що майорить над міською держадміністрацією. Це є прикладом маніпуляції свідомістю глядачів.

Одним із суттєвих недоліків є використання журналістами в своїй діяльності інформації з неукраїнських джерел. Так, одна з ведучих повідомила про зняття депутатської недоторканності з депутатів місцевих Рад, пославшись на агентство “РИА Новости”. Інформація від 4 травня ц. р. про хід переговорів щодо врегулювання перебування Чорноморського флоту РФ містила тільки коментар заступника міністра іноземних справ РФ Григорія Карасіна. Думка представників рідної держави на переговорах представлена не була. Виглядає так, що журналісти української державної телерадіокомпанії лобіюють інтереси іншої країни. Особливо це підтверджується репортажами керівника інформаційної служби Лариси Раєвської про ЧФ та їх численними повторами.

Будь-які зауваження дратують керівництво СРДТРК. За повідомленням служби інформації газети, М. Сидорець за критику службової діяльності (або бездіяльності) навіть подала позов до суду на газету. За вимогами М. Сидорець саме суд має підтвердити її професіоналізм (“Флот України”, 28 січня 2006 р.).

Іншим шляхом пішов генеральний директор СРДТРК О. Скрипниченко — він звернувся із скаргою до міністра оборони України, де фактично вимагав цензури за “злоупотребление свободой действий печатных средств массовой информации”. Яким чином суспільство буде контролювати владу, якщо заборонити журналістам вільно висловлювати думки, і чому має порушуватись закон про заборону цензури в Україні, очільник державної телерадіокомпанії не вказав.

Зауважу, що аналогічний випадок трапився у 2003 році, коли командувач ЧФ РФ В. Масорін звертався до адмірала М. Єжеля і “вказував головнокомандувачу ВМС України на те, що окремі статті газети “Флот України” подають матеріали антиросійської спрямованості”, з вимогою “исключить публикации материалов, не способствующих развитию дружбы и добрососедства” (“Дзвін Севастополя”, №4, 2003 р.). Унікальний випадок цензури з боку представника іншої держави! Нині ж боротьба з газетою, яка проводить державницьку політику у складному регіоні України, ведеться за допомогою колишнього працівника газети “Флаг Родины”.

На думку І. Булави, керівництво СРДТРК під час виборів перевищило 25% обмеження часу реклами в ефірі (“Флот України”, 1 квітня 2006 р.). В останній день, дозволений для агітації, державне телебачення дозволило собі проігнорувати всеукраїнську трансляцію звернення до народу Президента України Віктора Ющенка. І Булава висловлює думку про можливість низької довіри з боку севастопольських виборців саме через цей факт замовчування позиції Президента України та виплеснуті в ефірі 23 грудня 2005 р. за допомогою М. Сидорець внутрішньопартійні чвари місцевого осередку “Нашої України” (“Флот України”, №1, 2006 р.)

Очевидно, що такий стан на державному телебаченні не міг би скластись за наявності хоч якогось контролю з боку Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення та безконтрольності всередині самої ТРК. Це турбує і центральну українську пресу. Б. Тесля так пише про діяльність СРДТРК: “Ця українська (!) державна (!) інформаційна структура залюбки приймає “допомогу” вихованців Чорноморської філії Московського університету, відкритої в Севастополі московським мером Лужковим, з цілком передбачуваними наслідками для ідеологічних інтересів України в цьому стратегічно важливому регіоні. Хотілося б знати, хто конкретно контролює в Києві Севастопольську регіональну державну (!) телерадіокомпанію? І чи контролює взагалі?” (“Шлях перемоги”, № 13, 29 березня 2006 р.).

“Народний канал” — телестудія міської Ради під час виборів так само займалась комерційною діяльністю, надаючи ефір переважно антиукраїнським і антидержавним партіям. Але вища професійність, ефективне використання 2 годин дозволеного ефірного мовлення робила її значно привабливішою для глядача. Слід зауважити, що і політичний спектр партій на цьому екрані був представлений більший. Та позиція справжніх власників телеканалів у місті не робила принципової різниці між ведучими телеканалами. Як до, так і після виборів, наприклад, ностальгія за колишніми часами, довготривале пірнання в історію, ідеалізація монархії, комуністичних часів 19 травня ц.р. при ранковому перемиканні між цими каналами показали анекдотичну ситуацію — на СРДТРК ідеалізувався цар, добра російська монархія, а на “Народному каналі” продовжував за інерцією маніпулювати комуніст Василь Пархоменко, фактичний аутсайдер рейтингу прихильності севастопольців, які віддали під час виборів перевагу Партії регіонів.

Закритість цієї тематики в севастопольських газетах, небажання публічно обговорювати проблеми телебачення, яке залишається найвпливовішим засобом масової інформації, не може сприяти побудові в окремо взятому місті громадянського суспільства та розвитку демократії.

Очевидно, що державним підходом влади мусить стати згуртування української нації і одним із шляхів цього є повернення інформаційного простору, націоналізація його за допомогою закону Верховної Ради. Також ні в якому разі не можна допускати роздержавлення ЗМІ в кримському регіоні і приватизації їх антиукраїнськими і антидержавними силами.

Севастопольці зробили свій вибір між демократією і тоталітаризмом, між їх цінностями та стандартами не на користь демократії. І, як бачимо, чималу роль у цьому виборі відіграли севастопольські телеканали. “Позапрошлый созыв был красным, прошлый — земельным, этот люди называют тоталитарным”, — сказала під час розмови з головою міської Ради Валерієм Саратовим у прямому ефірі на “Народному каналі” його керівник Тамара Бонь. Заперечити це твердження було досить важко.

Журнал "Морська Держава"
№3, 2006 р.