РОЗВІНЧУЮЧИ ПОЛІТИЧНІ СПЕКУЛЯЦІЇ
ТА МІФИ
4 грудня 2007 р. за ініціативи
редакції газети “Флот України”, її політичного оглядача Ігоря
Лосєва та засновника сайту “Українське життя в Севастополі”
(http://ukrlife.org/) Миколи Владзімірського відбулась Інтернет-конференція
на тему “Питання поточної політики та історичні міфи”.
Користувачі поставили три десятки запитань на найрізноманітніші
теми українського політичного життя, історії та філософії. Слід
зазначити, що порівняно з недавньою Інтернет-конференцією, проведеною
лідером виборчої севастопольської влади, респонденти та фахівець-політолог
виглядали значно освіченішими, діапазон запитань був значно
ширшим, запитання і відповіді були політично коректнішими, організація
професійнішою. Також слід зазначити демократичну процедуру подібного
виду спілкування у даному випадку. Адже, скажімо, під час спроб
влади продемонструвати наявність діалогу із виборцями між ними
стоять редактор чи інший модератор, якому попередньо треба повідомити
про своє запитання, і він буде вирішувати — допускати чи ні
вас до ефіру. Тексти запитань та відповідей подаються практично
“as is”, тобто як є на оригінальному майданчику дискусії, Кримському
форумі за адресою в Мережі http://ukrlife.org/forum/viewtopic.php?t=2586
з невеличкими граматичними виправленнями.
Сподіваємось, що опублікуванням цього тексту ми робимо суттєвий
внесок у розвиток демократії на кримських теренах.
vuaieristo:
— Шановний Ігоре Васильовичу! Як Ви можете пояснити той факт,
що очільники Севастопольської міської державної адміністрації
фактично підтримують встановлення пам’ятника кату українського
народу імператриці Катерині ІІ, незважаючи на відому думку Президента
України, який не схвалює пам’ятників часів тоталітарного режиму.
Дякую.
— Думаю, що Секретаріату Президента треба відповідальніше
ставитися до кадрових призначень і нести за них відповідальність.
Якби керівники міста не хотіли встановлення цього пам’ятника,
то його б не було. Не мені вчити адміністраторів, як це
робиться. Вони знають. Прикро, що замість “Оды к вольности”
в Севастополі вирішили проспівати “оду рабству” і поставити
пам’ятник рабовласниці. Цікаво, що рабство було скасовано
в США і Російській імперії практично одночасно, але американським
неграм не спадає на думку увічнювати своїх рабовласників.
Іншим спадає. Звісно, ініціатива ця аж ніяк не севастопольська,
почитайте офіційний орган ЧФ РФ “Флаг Родины” — суцільний
майже в кожному номері гімн імператриці. Шкода, але в
нинішній Росії пам’ятник Радіщеву ніхто не встановить,
бо там такий час, час рабовласників, а не борців за свободу.
Barselona:
— На севастопольских экранах систематически и беспрепятственно
“маячат” глуповатые личности, думаю, что это будет политкорректно,
которые ведут агитацию против УПА утверждениями, что “воины
УПА расстреливали пленных в Бабьем Яре”. Конечно, это откровенная
глупость уже только потому, что УПА появилась в 1942 году, а
Бабий Яр — это 1941 г.
Вопросы:
1. Должно ли государство Украина разрешать антиукраинскую агитацию
на государственных экранах?
2. Какая ответственность может быть у депутатов Севастопольского
горсовета, которые и были замечены в таких глупостях?
— Я уже не удивляюсь тому бреду, который изливается в
севастопольских СМИ по поводу драматической истории Украины
ХХ столетия. Невежество во всем, что касается Украины,
почему-то в моем родном городе считается правилом хорошего
тона… Разумеется, не во всех кругах, а главным образом,
в горсоветских.
Во-первых, не только в Бабьем Яре, но и нигде более УПА
не принимала участия в антисемитских акциях. В 1954 г.
Конгресс США проводил специальное расследование и установил,
что “движение Бандеры не имело никакого отношения к Холокосту”.
Об этом можно прочитать в изданной несколько лет назад
в Москве книге российского историка Б.В. Соколова “Оккупация:
мифы и правда”. Нужно ли добавлять, что слушания в Конгрессе
США происходили под внимательным наблюдением влиятельной
еврейской общины США? И никаких претензий с ее стороны
не было.
В Западной Украине (а почти все руководство ОУН — УПА
выходцы из этого региона) отношения между украинцами и
евреями существенно отличались от Востока. В лучшую сторону.
Гатило:
— Ви запланували конференцію у велике свято — Входження Богородиці
в храм! Хай з вашою конференцією до українців увійде почуття
патріотизму, необхідності продовження боротьби за українську
державність!!!
1. Як, на Ваш погляд, домогтися скасування рішення міськради
про встановлення пам’ятника Катерині ІІ, якщо навіть градоначальник
— ставленик президента (гаранта національної безпеки)
підтримав це зухвальство.
2. Чи слід протистояти черговому шабашу україножерів в
Сєверодонецьку? Якщо так, то як?
— Перше. Думаю, що у нас узагалі треба розв’язати проблему
з місцевим самоуправством, сваволею, які чомусь вважають
самоврядуванням. Давно пропоную запровадити в усіх районах,
містах, областях України тощо спеціальну посаду префекта
президента, який від імені глави держави мав би право
призупиняти ті рішення місцевої влади, що завдають шкоди
інтересам України.
А якщо завтра хтось у нас проголосує в міськраді за встановлення
пам’ятника ростовському маніяку Чикатилу? А на всі вирази
обурення буде заявлено, що це право місцевого самоврядування.
З цим таки ж треба щось робити.
Друге. Так, треба. Уявіть, собі, що в якомусь місті РФ,
приміром, Краснодарі, зібралася б група осіб з метою створення
постійно діючого органу для захисту прав жителів півдня
Росії від зазіхань півночі? Де б уся ця публіка була за
кілька годин? Правильно, в місцевому управлінні ФСБ, де
давала б свідчення офіцерам спецслужби. Треба брати на
озброєння позитивний досвід наших сусідів.
Lana:
— Як примусити високопосадовців — ставлеників президента — Куніцина,
Казаріна, Цокур, Савенка, Ковітіді хоча б на запитання в ефірі
відповідати українською мовою. Чого вони бояться? Чи, не дай
Боже, державні службовці, і не знають державної мови? Тоді яка
відповідальність працівників Адміністрації Президента, які затверджують
із порушеннями чиновників з чималими окладами?
— А чи треба примушувати дотримуватися Конституції України
державних службовців? Може, краще знайти інших, лояльніших
до законодавства держави, чиновників? Тим більше, ті,
що є, не справляють враження незамінних.
Херсонес:
— В гімні Севастополя є приспів: “…Легендарный Севастополь,
неприступный для врагов. Севастополь, Севастополь, гордость
русских моряков…”.
Але, чи такий Севастополь неприступный? Як воно є насправді?
…Гордость русских моряков… Але ж на стінах музею
ЧФ є дані про полки, що брали участь у першій обороні міста
і серед них чимало українських географічних назв. Як бути тут,
невже кров проливали тільки “русские”?
— Справді, Севастополь фактично не є неприступним. Його зрештою
віддали ворогу під час Кримської війни. У 1918 р. він був окупований
кайзерівською армією Німеччини. Потім його брали білі й червоні
війська. Потім його здали в 1942-му. Справді неприступним є
Санкт-Петербург, на його вулиці ніколи не ступала нога іноземного
солдата. Але петербуржці, як люди інтелігентніші й вихованіші,
про свою неприступність не кричать.
Звичайно, Севастополь захищали люди різних національностей,
і неросійських жертв було не менше, ніж російських. Не тільки
українські полки, а навіть юні герої першої оборони виявилися:
один Пищенком (вулиця Колі Пищенка в Севастополі), а другий
Рибальченком.
В імперських арміях воює все населення імперії, бо вона в таких
випадках, коли треба помирати за її інтереси, національностей
не розрізняє.
Захар Беркут:
— По сообщению газеты “Слава Севастополя”, 80 млн. гривень пойдет
на “завершение ремонта театра имени
А. Луначарского, работы по достройке библиотеки имени Л. Толстого,
строительство украинской гимназии, пополнение библиотечных фондов
и многое другое. Также идет речь о создании украинско-российского
университета в Севастополе. На уровне министров образования
наших стран этот вопрос уже проработан”. Ясно, что за спиной
г-на президента в момент подписания стоял руссо-шовинист Казарин
— слишком уж торчат там его уши.
В то же время звучат обвинения шовинистических организаций против
указа президента. Это же групповое лицемерие! И что это за КЕНТАВР
такой — украинско-российский университет на базе МГУ? Может
ли в нем быть вообще какое-то равноправие, если вспомнить имперско-шовинистические
традиции наших вечных “братьев”?
— Я тоже убежден, что украинско-российский университет на базе
МГУ им. Лужкова — это абсурд, свидетельствующий о том, что уровень
понимания ситуации некоторыми чиновниками — ниже плинтуса. То,
что изначально создавалось с целью оппонирования Украине в духовной
сфере, никогда украинским не станет, сколько его так не называй.
Давайте вспомним “российско-украинский” Черноморский флот в
период с 1991-го до 1997 года. Российским он был, а украинским
не был ни на грамм. Кроме того, что Украине разрешали его содержать
за свой счет. Зачем прикрывать украинским фиговым листком нечто
глубинно неукраинское? Лучше бы открыли филиал Киевского университета
им. Шевченко или Киево-Могилянской академии, или Львовского
университета им. И. Франко.
Березка:
— Игорь Васильевич! Как нам добиться истинной демократии, а
не охлократии? И возможно ли это в принципе?
— Увы, формат Интернета не позволяет прочитать лекцию
на эту тему. Впрочем, она требует целого спецкурса и исторического
экскурса, начиная с древних Афин, подаривших нам понятие
демократии. Однако, думаю, что еще несколько оранжевых
Майданов — и все у нас постепенно образуется. Ведь на
Майдане в 2004 г. была не толпа, а демос в самом высоком
значении этого слова. Я сам, стоя на Майдане, чувствовал
себя участником Народного собрания времен Перикла. Там
не было охлоса, там был демос!
Неля К.:
— Пане! Правий був Мазепа. Краще злії вороги, ніж добрії люди…
Чи відірветься Україна від Росії? А Севастополь?
— Думаю, що від Росії нормальних, інтелігентних, культурних
людей “відриватися” не треба. Нам без них буде нудно. Але духовно,
навіть перебуваючи в НАТО і Євросоюзі, ми все одно будемо з
ними разом. Вони для нас любі й бажані гості. А від Росії Лужкових,
Затуліних, Рогозіних, Жириновських, Дугіних — відірватися конче
треба, керуючись елементарним інстинктом самопорятунку.
Заруба Иван:
— И.В.! Будет ли Украина в НАТО?
— Будет, ибо иначе нас не будет.
Т.Т.:
— Господин Лосев! Существует ли в правовом поле Украины возможность
привлечь чиновника к ответственности за вранье?
— К сожалению, за административное вранье практически
привлечь нельзя. Таково качество законов, продуцируемых
нашим парламентом.
М. Телька:
— Игорь Васильевич, если бы Вы были на месте Президента Ющенко,
как бы Вы поступили с Казариным?
— Ну, во-первых, я бы не назначал г-на Казарина на его
нынешнюю должность. Это ведь все равно, что назначить
на нее одного из известных в Севастополе братьев Кругловых.
Разумеется, профессор Казарин намного грамотнее вышеназванных
братьев. Этого я не отрицаю.
Степ:
— Скільки будемо терпіти у Севастополі амбівалентних державних
діячів?
— Стільки, скільки будемо їх терпіти в Києві…
Марія Петрівна:
— Як Ви ставитеся до національного в умовах невпинної глобалізації?
Що буде з націями?
— Глобалізація змушує людей більше цінувати свою національну
особливість, своє “я”.
Інколи, навіть фанатично за це триматися. Впевнений, що
нації встоять в добу глобалізації.
Спільнота:
— Майбутнє освіти України. Яке воно? Чи спроможний соціаліст
Ніколаєнко прорахувати його?
— Я вельми скептично ставлюся до Болонського процесу.
Так, певна стандартизація потрібна, якщо ми хочемо співпрацювати
з колегами у світах, але до критичної межі. Не все можна
і не все треба уніфікувати. А що стосується освіти і науки,
то це єдиний шанс України посісти гідне місце у світі.
Ми ж не нафтові князівства Перської затоки, наша нафта
— це мізки і руки українців. Що стосується пана міністра
— то я не маю честі особисто його знати. Зрештою, освіта,
то справа не лише міністра, а всієї нації і держави. Це
не вузька галузь, а критично важливий для України стратегічний
резерв розвитку. Саме тут треба якнайбільше вкладати,
не шкодувати витрат. Але щоб зрозуміти це, державний діяч
сам повинен бути відповідальною, високоінтелектуальною
людиною, здатною бачити перспективу.
Тоня З.:
— Чи вірити можна у білінгвальну Україну?
— Я є прихильником єдиної (української) державної (офіційної)
мови. Все решта — особиста справа кожного.
Юля:
— Чому севастопольський чиновник не може заговорити українською?
— Мені здається, що може. Але не хоче. Це наслідок слабкості
нашої держави. Держава повинна вміти наполягти на своєму.
Гатило:
— На прошлой неделе на ТРК “Бриз” Мирославом Мамчаком и Богданом
Вуйко было провозглашено о создании “Украинской громады” Севастополя.
Возникает сразу очень много вопросов. Прошу на несколько из
них ответить:
1. Могут ли два человека или, по словам выступивших, три + Проценко
— голова “Просвиты” — представлять на любом уровне весь спектр
существующих украинских организаций?
2. О каких “финансовых потоках”, которые планирует регулировать
Б.Вуйко, может идти речь? Тем более шлейф необязательности и
приверженность “золотому тельцу” этого персонажа общеизвестны.
Будучи главой Гагаринской районной администрации, он избегал
украинцев и не желал даже выслушивать их. Будучи одним из руководителей
“Нашей Украины” в Севастополе, он был вульгарным дерибанщиком
партийных денег вместе с другими, не очень чистыми на руку,
персонажами — практически ничего не сделав реального для достижения
приличного результата партии в Севастополе.
3. Не сделана ли данная организация специально “под Мамчака”,
о котором говорят, что он с декабря уходит на пенсию?..
4. Не дискредитирует ли украинцев Севастополя само название
пока неузаконенной организации? Трудно себе представить “русскую
общину” (громаду), Москвы или французскую громаду Марселя. Ведь
Севастополь де-юре, и во многом де-факто, — территория Украины.
— Первое. Естественно, несколько человек представлять в городе
всех украинцев, равно как и всех русских, всех армян, всех евреев,
не могут. Это возможно лишь при условии, что все остальные этнические
организации города делегируют свои права какой-то суперорганизации.
Второе. Я не специалист по финансовым потокам, ибо никогда не
был при власти, если не считать 4 года депутатства в Киевском
городском Совете. Кстати, деньги — это то, из-за чего начинаются
склоки во всех национальных общинах. Дай Бог, нашим этого избежать.
А о том, что собирается “регулировать” Б. Вуйко, надо спросить
у него. Я не знаю и не догадываюсь.
Третье. Да и послепенсионные планы (если речь действительно
идет об этом) Мирослава Андреевича Мамчака мне неизвестны.
Четвертое. Действительно, национальные общины создаются меньшинствами,
а украинцы, будучи таковыми в Севастополе, являются титульной
нацией Украины. Впрочем, если новосозданная организация сделает
что-то полезное для украинства Севастополя, то Бог ей в помощь.
Льопик:
— Шановний Ігоре Васильовичу! Чи є у нас в державі еліта — політична,
культурна, фінансова, педагогічна? До кого належить, скажімо,
п. Табачник? Щоправда, він уже в списку “ворогів української
культури” під №1…
— Еліта в Україні є, тільки не при владі. Ось це — головна проблема.
Як дати владу найрозумнішим, найпрофесійнішим, найпоряднішим
і найпатріотичнішим громадянам України? Розв’язати цю проблему
— означає забезпечити справжню незалежність і європейський розвиток
нашої держави.
Що стосується пана Табачника… Бог йому суддя.
Мафоня:
— Пане Ігоре! Чи прийде кінець “комунізму” у Севастополі? Прикро
дивитися на фізіономії нафталінових совків на площі Нахімова.
Може, їм заборонити займатися антидержавною пропагандою? Згідно
закону.
Під час недавнього мітингу Президента нашої країни кілька разів
назвали “фашистом”, при цьому міліціонери не поворухнулись і
ніяких наслідків для цих екстремістів не було.
Чи військовим пенсіонерам сусідньої країни усе дозволяється?
— Не треба так писати про “совків” на площі Нахімова.
Я їм вдячний. Саме вони зробили мене патріотом України.
Дивлячись на них, я вперше відчув глибоку симпатію і тепле
почуття до моєї Батьківщини. Надто великим був контраст
між тим, що я знав і відчував, і тим, що вони верзли про
мою країну. А закликати до порядку тих, хто надуживає
демократичністю України, вже давно треба.
Довбня:
— Многоуважаемый Игорь Васильевич! Я доверяю Вам и хочу услышать
ответ на вопрос “Как можно выдержать экзамен на государственную
независимость — на основе национализма или интернационализма?”
— Видите ли, Вы ставите меня в положение, когда для того, чтобы
Вам ответить, я должен прочитать лекцию минимум на 4 часа для
определения дефиниций “интернационализм” и “национализм”. Скажу
только, что без собственного национального достоинства не может
быть уважения к другим нациям. Если человеку дорого его родное,
национальное, то нетрудно понять, что другому человеку дорого
свое. Увы, национализм в СССР (любой, кроме русского) был оболган
и извращен коммунистической пропагандой. А как правило, любой
народ борется за национальную свободу именно под знаменами национализма.
По крайней мере, так всегда было до наших дней. Кстати, антиглобализм
— это тоже специфическое проявление национального патриотизма,
сиречь национализма.
Когда “интернационализм” империй выступал за независимость покоренных
народов? Мне такие случаи неизвестны. Но Вы требуете от меня
гениальности: чтобы я в двух-трех фразах изложил суть чрезвычайно
сложных вопросов.
Смир:
— Как возвратить всех украинцев из-за рубежа и какой должна
быть государственная политика в этом вопросе? Ведь там находится
активная часть населения в репродуктивном и творческом возрасте.
— Чтобы возвратить украинцев из-за рубежа, нужно создать нормальные
условия жизни в Украине. Сегодня — они попросту абсурдны. Когда
в бедной стране как грибы после дождя растут миллиардеры и миллионеры,
то возникает вопрос: за счет чего они богатеют? Думаю, что за
счет ограбления своих сограждан, за счет разворовывания госбюджета
и т.д. Нужно, наконец, прекратить разворовывание Украины. Верхушка
должна богатеть только пропорционально повышению благосостояния
всей народной массы. Необходимо дать перспективу молодежи, ведь
сегодня в цивилизованном мире идет борьба за молодых и образованных.
Негоже нам быть поставщиками этой ценной части нашего народа
другим странам. Самим нужны.
Украиночка:
— Ув. Игорь Васильевич!
Моисей водил евреев 40 лет по пустыне. Сколько надо водить севастопольцев,
чтобы они стали украинцами? И станут ли они вообще такими?
— Думаю, даже 40 лет не нужно. Надо, чтобы страна серьезно
занялась Севастополем, его культурой, образованием, информационным
пространством. А у нас, кроме “Флоту України” и “Бриза”,
практически ничего лояльного к Украине нет. Легко ли стороннику
Украины пробиться на городские телеканалы? По собственному
опыту знаю, нет. Обливать Украину грязью, это всегда пожалуйста.
А сказать о ней доброе слово — поди попробуй. Не пустят.
А в Киеве и ухом не ведут.
Степ:
— У чому, на Ваш погляд, імперативний кодекс державника?
— Дуже коротко: “Завжди діяти в інтересах своєї держави.
Ніколи не робити нічого, що буде їй на шкоду”.
ТРИМ:
— Пане Лосєв! Що би Ви зробили для того, щоб вилікувати нинішніх
громадян від хвороби національної пам’яті?
— Для цього треба цю пам’ять відновити у підручниках історії,
на телебаченні, радіо, пресі, кінематографі. А вже тоді
нести це все до людей. Треба нарешті сказати правду про
всі драматичні події української історії, зробити це без
внутрішньої самоцензури, незважаючи на тих, кому це не
сподобається.
Любина:
— Шановний Ігоре Васильовичу! Як радикально вирішити проблему
української преси та української книги в Севастополі? З пресою
— хоча була б просто київська.
Адже сепаратизм починається з інформаційної сфери…
— Необхідно створити для початку бібліотеку української
літератури з книгарнею, з продажем українських газет.
Це має бути в центрі міста. Крім того, не завадило б мати
бодай одну цивільну міську газету державницької орієнтації.
Цим, звичайно, все, що необхідно зробити, не вичерпується.
Щучка:
— Пане Лосєв! Загальновідомо, що громадянськість у трактованому
сенсі має у своїй основі головні ідеї демократїї (рівність —
свобода — братство). У центр уваги ставляться права і свободи
людини, і в такому разі вона має характер певною мірою космополітичний,
бо стосується головним чином суспільного устрою, що в різних
державах може бути аналогічним. А дорогою якої держави, а може,
й якоюсь особливою та своєю, дорогою, має йти Україна?
— Звісно, Україна має просуватися до бажаного суспільства власними
шляхами, враховуючи досвід інших. Але права і свободи не можуть
бути спрямовані проти держави. Жодна найдемократичніша держава
не дозволяє себе руйнувати під претекстом прав людини.
Вопрос от проекта Крым-2017:
— Какими законными способами можно бороться с очагами сепаратизма
и нетерпимости к украинской государственности на страницах Интернет-форумов
и сообществ?
— Интернет-пространство предусматривает только один способ противостояния:
идея против идеи. Другое дело, когда начинаются призывы к насилию.
Здесь должен действовать Уголовный кодекс.
16К:
— Почему в Севастополе, где так любовно говорят об интернационализме,
многонациональности и пр., такая нетерпимость к другому мнению?
Это что, особенность менталитета или игры российских патриотов?
— Еще в советские времена я обратил внимание на известное
противоречие между официальными заявлениями об интернационализме
и тем, что в быту севастопольцев широко использовались
имеющиеся в русском языке оскорбительные клички практически
для всех народов бывшего Советского Союза. Но раньше это
хотя бы было в непубличной сфере. Теперь, к сожалению,
вся эта ксенофобия вышла на публичный уровень. Достаточно
почитать только дюжину газет, печатающихся в типографии
Черноморского флота. Возьмите наугад любой номер и почитайте,
что там пишут об украинцах, о крымских татарах, о евреях
(под предлогом борьбы с сионизмом и масонством). Так что
ничего удивительного. Так называемый советский интернационализм
был специфической формой имперской тоталитарной идеологии.
Надо отметить, что в целом ряде государств Западной Европы
и Северной Америки к любым проявлениям национальной нетерпимости
относятся намного строже, чем у нас. Но не называют это
интернационализмом.
vaieristo:
— На НТС, а далі на так званому “Народному каналі”, який насправді
є телеканалом Партії регіонів, було показано інтерв’ю, яке провів
традиційно сервільний журналіст НК — інших там не тримають —
із депутатом Вадимом Колісниченком.
Так само традиційно лилась безперешкодна брехня на українські
цінності і навіть святині — Голодомор називався простою трагедією
совєцького народу, росіяни, які живуть в Україні, виглядали
обділеними — хоча ніхто ні в чому їх не обмежує.
Особливо гудів протест проти українського колегіуму в Севастополі.
Все це подавалось у руслі підготовки до з’їзду в Сєвєродонецьку.
Але ж вже, мабуть, і регіоналам зрозуміло про те, що в 1932
— 1933 роках був саме ГЕНОЦИД українського народу.
Чи якісь забобони не дозволяють депутату Колісниченку змиритись
з історичною правдою?
Я б запитав про це у депутата, але там неможлива дискусія. Є
виключно монолог брехуна.
— Основні претензії тих, хто заперечує Голодомор як геноцид
українського народу, зводяться до того, що, мовляв, “голод
був скрізь у різних регіонах Радянського Союзу”. Так,
після приходу комуністів до влади, голод став звичайним
явищем, але те, що відбувалося в Україні у 1932 — 1933
рр., принципово відрізнялося від інших випадків голоду
в Радянському Союзі. Себто український Голодомор мав кілька
відмінних рис, яких не було в жодному іншому регіоні СРСР,
ніде більше, крім України, не йшлося про вилучення усіх
продуктів харчування у голодних людей. Ніде більше райони
голоду не були оточені військами, що не дозволяли голодуючим
переходити до інших регіонів. Себто ніде більше голод
не мав карального характеру, характеру штучно організованої
розправи за етнічною ознакою. І ще одне: ніде більше і
ніколи голод не був засекречений так, як український Голодомор.
Тільки за згадку про події 1932 — 1933 рр. в Україні можна
було отримати термін ув’язнення. Себто явище українського
Голодомору було унікальним, навіть для Радянського Союзу.
Що стосується нібито гноблення росіян в Україні за мовною
культурною ознакою, то це елементарно не відповідає дійсності.
Особливо стосовно Криму. Пану Колісниченку та його прихильникам
замість скликання провокаційних з’їздів варто було запросити
до Автономної Республіки Крим і міста Севастополя комісію
Європейського Союзу для вивчення цієї ситуації, щоб комісія
подивилася, скільки шкіл з відповідною мовою викладання
мають в Криму українці, росіяни та кримські татари. Для
пана Колісниченка уже зараз можу сказати, що на кримських
росіян, кількість яких становить трохи більше 1 млн. людей,
припадає 600 шкіл з російською мовою навчання. На понад
600 тис. етнічних українців в Криму припадає аж 7 шкіл
з українською мовою навчання, на майже 300 тис. кримських
татар припадає 13 шкіл з кримськотатарською мовою навчання.
Але, напевно, почути це від європейських чиновників пану
Колісниченку буде приємніше.
Barselona:
— Той згаданий з’їзд фактично будується на вселенській брехні!
Будь-які претензії регіоналів до України зникають при Слові
Правди.
Ніхто не утискає ні росіян, ні російську культуру, про що вони
так бідкаються.
— Національно-культурна ситуація росіян в Україні є значно
кращою від національно-культурної ситуації українців в
Україні, що може бути доведено на рівні арифметики. Досить
лише навести кількість україно-мовних і російсько-мовних
видань, що припадає на кожні 100 тис. населення. Досить
навести кількість ефіру на FM-радіостанціях відповідно
українською та російською мовами, щоб все стало зрозуміло.
Ці жахливі для українців цифри наводив ще проросійський
президент України Кучма. Ну а про національно-культурну
ситуацію українців у Росії я вже не кажу, вона змушує
згадати слова народної пісні “Не питай, чому в мене заплакані
очі”. Але, незважаючи на це, відповідні структури і антиукраїнські
налаштовані физичні особи будуть і далі голосно кричати
про утиски росіян в Україні. Як у 30-ті роки у Німеччині
голосно кричали про утиски німців у Чехословаччині з тією
ж метою. Тоді чехословацька держава виявилася неспроможною
поставити провокаторів на місце. Внаслідок цього вона
зникла з політичної мапи Європи. Думаю, що Україна повинна
зробити висновки з прикрого історичного досвіду інших
держав. Треба нарешті застосувати закон проти тих осіб
і організацій, які діють в інтересах руйнації України.
Дуже дякую небайдужим особам, які взяли участь
у цій Інтернет-конференції. Завжди готовий до спілкування з
вами. До нових зустрічей!
Джерело газета "Флот
України"