Кримська потреба
української освіти
Писати про українську освіту в Криму – це описувати
болючий процес утвердження перших паростків українського шкільництва
у надзвичайно несприятливому, а подекуди й агресивному політичному
та адміністративному середовищі.
У Криму мешкає приблизно 650 700 тис.тих, хто
офіційно визнає себе українцями. Національно-культурні потреби
цих людей усі роки перебування півострова у складі України задовольняли
вкрай погано. Після 1991р. суттєвого покращення не відбулося.
Перешкод для створення українських шкіл, викладання української
мови ще дуже багато.
Українці в Криму почуваються зацькованою національною
меншиною навіть з погляду загальновизнаних демократичних норм.Вони
є такими ж мешканцями регіону як усі інші,вони є платниками податків,
але стягнуті з них кошти майже виключно витрачають на розвиток
російської освіти (від дитячого садка до університету, аспірантури
і докторантури). Таким чином, владні структури Автономної республіки
Крим свідомо і планомірно здійснюють дискримінацію українців в
освітній сфері.
Враховуючи, що українці становлять майже 30%населення
автономії, наявність лише 4-х українських шкіл з 592,що діють
на теренах Криму, навряд чи можна визнати нормальним. Навіть за
радянськими нормами на таку кількість мешканців має припадати
щонайменше 150 шкіл.
Улюбленим аргументом влади у Криму на користь
подальшої русифікації осіб неросійського походження є таке: "Вони
самі не хочуть". Але ці твердження спростовує досвід єдиної
української гімназії в Сімферополі, де багато років існує конкурс
дітей, батьки яких хочуть, аби їхні діти отримали освіту українською
мовою: він часто сягає 5 дітей на одне місце. У якій ще державі
для того, аби здобути освіту державною мовою, треба витримувати
конкурс?
У Сімферополі місцева "Просвіта" вже
не перший рік збирає заяви від севастопольських родин, які б хотіли,
щоб їхні діти вчилися в українській школі, але такої немає. Група
українських ентузіастів у Севастополі на чолі з Є.Вітвицькою (голова
місцевого
осередку Всеукраїнського педагогічного товариства ім.Г.Ващенка)
та Т. Щипцовою майже усі 10 років незалежності України намагаються
зрушити з місця питання створення Києво-Могилянського колегіуму.
Дещо пощастило зробити. У проекті державного бюджету України на
2001р. окремим рядком було виділено кошти на цей колегіум. Але
в останній момент у суто декларативному дусі хтось(!) цей окремий
рядок викреслив і кошти пішли Міністерству освіти і науки взагалі,
де вони й "загинули", бо це Міністерство менш за все
вболіває за українську освіту в Криму. Можливо, що міністр В.Кремінь
(член СДПУ(о)) напередодні виборів до Верховної Ради України не
бажає посварити на півострові свою партію з впливовими антиукраїнськими
силами.
Проте, на цей раз київському керівництву навряд
чи вдасться списати усе на (таки ж реальний!) саботаж кримських
сепаратистів, адже Севастопольська міська адміністрація в особі
її голови Л. Жунька зробила на бюрократичному рівні практично
усе, що від неї залежало. Тепер слово за офіційним Києвом.
Ситуація з перспективами українського шкільництва
у Криму значно погіршилася після відставки уряду Криму на чолі
з С.Куніциним. До влади, зокрема в гуманітарній галузі, прийшли
діячі, відомі своїм негативним ставленням до української мови,
культури й освіти. Йдеться, приміром, про нового віце прем'єра
Криму з гуманітарних питань – комуніста, відомого проросійського
політика В. Казаріна. Це означає, що за байдужості керівництва
Міністерства освіти і науки в Києві з одного боку, та за активного
саботажу місцевих чиновників українофобів, українська освіта в
Криму може бути заблокована, а ті навіть невеликі здобутки, що
їх досягли величезними зусиллями поодиноких ентузіастів,буде зведено
нанівець.
Міністерство освіти і науки України де-факто
відмовилося від своєї керівної ролі в освітянській галузі Криму,
від будь-якого лобіювання української освіти тощо. Натомість відповідні
російські освітянські структури дуже активно відбудовують на півострові
паралельну, не контрольовану Києвом систему освіти на російських
стандартах і зразках.
Офіційному Києву бракує політичної волі та рішучості
у цій справі, елементарного опору щодо шантажу та демагогії з
боку тих сил, що будь-які кроки у напрямку розвитку української
освіти витлумачують як "насильницьку українізацію".
Наприклад, газета російської громади Криму "Отєчество"
(№1,січень лютий 2001р.) спробу відкрити у Ялті першу і єдину
українську гімназію (всі решта шкіл у місті російські) назвала
"львівським варіантом українського расизму". Подібна
шовіністична істерія справляє глибоке враження на київських начальників,геть
паралізуючи їхні несміливі спроби щось зробити для української
освіти. Політика умиротворення націонал-екстремістських сил Криму
за рахунок фактичної згоди на мовну, культурну, освітню, інформаційну
дискримінацію українців та кримських татар,що проводиться вже
10 років, є абсолютною помилкою і в кінцевому підсумку призведе
до результатів, цілковито протилежних очікуваним.
Ігор ЛОСЄВ,
кандидат філософських наук,
доцент "Києво-Могилянської Академії",
Севастополь
УКРАЇНСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ВІСНИК
№27, 15 листопада 2001 р.