Неминучі наслідки “добрих намірів”

Кожна нація має власний історичний шлях, і тому не існує універсальних рецептів демократії і громадянського суспільства. Отже, некритичні запозичення чужого досвіду в інших умовах можуть забезпечити хіба що провал. Однакові дії у різних країнах часто дають протилежні результати. Це як вживання ліків: те, що допомагає одному хворому, іншому погіршує самопочуття, а інколи може закінчитися трагічно.
Аж ніяк не все з арсеналу традиційних західних демократій може бути застосовано в Україні без ризику політичних ускладнень. Наприклад, чим може бути для нас корисним досвід Швейцарії, яка дозволяє собі не бути членом навіть ООН, не кажучи вже про ЄС і НАТО? Ні, це не той досвід, що врятує Україну, бо надто вже різне становище наших держав. Швейцарія з усіх боків оточена демократичними західноєвропейськими державами, що вже гарантує альпійській республіці мир, спокій і повагу до її суверенітету. Україна натомість перебуває на межі двох світів: Європи і Євразії (чи, як казали деякі російські історики, Азіопи?), християнської та ісламської цивілізацій, на межі східного і західного християнства. Зрештою, Україна є суспільством постколоніальним, посттоталітарним і постгеноцидним, що створює такий комплекс суперечностей, який часто-густо буває важко зрозуміти в європейських столицях. Справді, не так багато країн у світі, які пережили протягом 60 — 70 років одночасно три геноциди-голодомори з масовою загибеллю мільйонів людей і темну ніч червоного тоталітаризму. Причому наслідки цього лихоліття не подолано й дотепер, бо Україна не пройшла абсолютно потрібний за таких умов шлях деколонізації, декомунізації і суспільного усвідомлення Голодомору як української національної катастрофи. Але коли цих обставин не усвідомлюють десь у Парижі чи Лондоні, це ще можна так-сяк зрозуміти. Значно гірше, коли цього не усвідомлюють у Києві.
Проявом такого нерозуміння власних національних особливостей є ідея-фікс деяких наших високопосадовців про “роздержавлення ЗМІ” в Україні. Вона свідчить про абсолютне невміння наших лідерів зіставляти загальнодемократичні рекомендації з реальними умовами своєї країни. Іншим таким прикладом може бути ухвалення Верховною Радою України доволі неоднозначної Європейської хартії мов, що в реаліях нашої держави стала потужним знаряддям боротьби проти державного статусу української мови і посилення зросійщення українців.
Не випадково, що та ж таки Франція відмовилась ратифікувати Європейську хартію, вбачаючи в її положеннях загрозу мові Мольєра і Бальзака. Чи треба казати, що стан французької на теренах Франції суттєво відрізняється в кращий бік від стану української в Україні?
Справді, в країнах традиційної демократії, де давно сформувалось громадянське суспільство, де панує національна і регіональна єдність, де є консенсус щодо головних загальнонаціональних вартостей — існування державних ЗМІ є недоречним. Там інтереси нації цілком здатні забезпечити приватні газети, телеканали і радіостанції. Проте й там, зокрема в США, зберігаються державні військові ЗМІ (в Америці є навіть спеціальний державний військовий телеканал, що транслюється не лише на територію цієї країни, але й на всі бази військ США у світі).
Що ж натомість маємо ми в Україні? Абсолютну свободу антидержавної, сепаратистської “п’ятої колони” та її мас-медіа. Досить кинути оком на ЗМІ багатьох регіонів Півдня і Сходу, щоб дійти висновку, що переважна більшість цих приватних телестудій, радіостанцій і газет захищає державні інтереси аж ніяк не України. І за сепаратистську істерію під час президентських виборів-2004 несуть відповідальність саме ці ЗМІ. А хто ж дає їм відсіч? Здебільшого, державні засоби масової інформації. Наївно думати, що місцеві олігархи, виховані на російській поп-культурі, на імперській історії, пов’язані з російським бізнесом, даватимуть гроші на щось українське, зокрема на ЗМІ.У разі знищення Києвом державних ЗМІ у цих регіонах там залишаться тільки антидержавні ЗМІ, і “п’ята колона” отримає потужний медіа-ресурс, що забезпечить сепаратистам неподільне ідеологічне панування над свідомістю громадян.
Те, що ми бачили в 2004 році, було розплатою за хибну інформаційну і культурну політику офіційного Києва, за фактичну відмову центру від системного просування українських світоглядних і культурних вартостей на Схід і Південь. Це велика провина, ба більш, злочин адміністрацій Кравчука і Кучми перед українським суспільством. То навіщо ж повторювати цей хибний курс? А чи є, приміром, на півдні України грунт для українських вартостей? Є.За останнім соціологічним опитуванням, на запитання: “Чи будете Ви у разі потреби збройно захищати Україну?” — “Так”, — відповіли 67 відсотків галичан і волинян і 61 відсоток жителів півдня. Лише 6 відсотків менше, ніж на Заході, і значно більше, ніж у центрі країни! І все це всупереч антиукраїнській пропаганді (іншої на півдні практично немає!), всупереч абсолютній байдужості офіційного Києва до питань патріотичного виховання нації… На півдні України живуть патріоти, так би мовити стихійні, геть кинуті на ідеологічне призволяще Києвом. Знищення державних ЗМІ на Півдні і Сході провіщає Україні катастрофу соборності, втрату інформаційного і політичного контролю над ситуацією щонайменше над половиною національної території, де людей остаточно позбавлять можливості отримувати чесну і неупереджену інформацію про українську державу. Вперше з цією сумнівною ідеєю роздержавлення ЗМІ виступив Микола Томенко, коли був віце-прем’єром України з гуманітарної політики. Такі пропозиції можна пояснити хіба що абсолютним незнанням реальної ситуації в регіонах, добровільною ізоляцією деяких політиків у межах міста Києва. Вже тільки заради подолання такої ізоляції варто створити міністерство регіонів (звісно, його не можна доручати Партії регіонів Ахметова — Януковича), яке здійснювало б моніторинг усіх регіональних процесів.
Державні ЗМІ у регіонах Сходу і Півдня потрібно створювати і розвивати. І лише тоді, коли там відбудеться національно-громадянська консолідація, буде подолано сепаратистські тенденції, лише тоді можна буде повернутися до питання роздержавлення. Крім того, і деякі державні ЗМІ в цих регіонах унаслідок послаблення центрального керівництва ними, недостатнього контролю дозволяють собі неприйнятні речі.
Наприклад, є серйозні проблеми на Кримському державному телебаченні і радіо. Це проявилось навіть під час однієї з прес-конференцій президента, коли представник Кримського регіонального держтелерадіо звернувся до глави нашої держави з доволі провокативним запитанням, спрямованим проти використання української мови в державних ЗМІ півострова.
Є вельми непристойні в політичному сенсі прояви на Севастопольському державному телебаченні, коли в програмі “Славный город” постійною мішенню стає все українське, коли глядачам навіюється, що українське, як таке, погане, а російське, як таке, добре. І цьому аж ніяк не перешкоджає перебування на посаді першого заступника гендиректора цього ЗМІ висуванки помаранчевих сил Марини Сидорець. Ця українська (!) державна (!) інформаційна структура залюбки приймає “допомогу” вихованців Чорноморської філії Московського університету, відкритої в Севастополі московським мером Лужковим, з цілком передбачуваними наслідками для ідеологічних інтересів України в цьому стратегічно важливому регіоні. Хотілося б знати, хто конкретно контролює в Києві Севастопольську регіональну державну (!) телерадіокомпанію? І чи контролює взагалі? Водночас патріотично, проукраїнськи налаштованим експертам і політологам потрапити на ефір цього ЗМІ надзвичайно важко.
Отже, ще не час для роздержавлення ЗМІ. Навпаки, саме зараз, коли загрози національній безпеці України дуже великі, потрібно посилювати і ці ЗМІ, і державний контроль над ними. В ім’я України, її суверенітету і соборності.
І не треба забувати давню і мудру істину: “ Добрими намірами торують дорогу до пекла”. А в нашій традиції можна згадати слова Лесі Українки: “ Не так тії вороги, як добрії люди”.
Використовувати досвід цивілізованого світу, ясна річ, треба. Але не забуваючи про свою українську ситуацію, не намагаючись випередити історію і обдурити час. А час — він для всього свій: і розкидати каміння, і збирати його.

Богдан ТЕСЛЯ,
“Шлях перемоги”, №13,
29 березня 2006 р.