Клара ГУДЗИК, «День»

Незбагненний острів Крим...

Існують місця, які є невичерпним джерелом інформації, і тому кожен сприймає їх по-своєму.Скільки б про них не писали, і як часто ти сам там не бував, а завжди бачиш їх, як уперше. Одним із таких магічних місць є Крим. Цей край найбільше вражає в так званий мертвий сезон, коли його не заступають, як хмари, натовпи людей. А в розпалі літа Крим може здатися банальним (яке богохульство!) курортом, засмальцьованим мільйонами поглядів, слів, підошов.

Цього року чари міжсезоння ще посилила незвична погода — на Крим випало, мабуть, не менше дощів, ніж на вічновологе Сухумі. Сухий півострів казково змінився, став зовсім новою, перетвореною землею. Повітря наповнилося гомоном прозорих гірських річок та струмків, а кримські парки засяяли, немов тільки-но створені. Навіть жовтувато-руді пагорби навколо Сімферополя набули такого смарагдового забарвлення, що їх неможливо було впізнати.

ДО І ПІСЛЯ...

Привабливість природи Криму ще підкреслюється красою архітектури (або навпаки). Йдеться, звичайно, про історичні пам’ятки. Адже з 1917 року тут не створено жодної будівлі, яку б можна було віднести до витворів архітектурного мистецтва. Жодної ! Щоб впевнитися в цьому, достатньо порівняти будь-який помпезний радянський санаторій, наприклад «Україну», з першим ліпшим із княжих палаців або навіть із звичайною віллою початку ХХ століття. Пролетарське курортне мистецтво відзначає гігантоманія, брак смаку, байдужість до деталей, а також небажання чи невміння будувати, як слід, зокрема, тесати й підганяти камінь. Про радянські скульптурні прикраси краще не згадувати — їх не можуть ушляхетнити навіть руки чи голови, що відвалилися. Те саме із парковою архітектурою — всі знамениті парки Криму закладені, виплекані й прикрашені ще «до 17-го року».

У Криму якось особливо яскраво кидаються в вічі певні риси, притаманні владі Шарикових і Швондерів (Леле! Багато з них і зараз за кермом). Прогуляйтеся, наприклад, таким знайомим усім містом, як Ялта. Побачите, що, попри всі перипетії війн і революцій, там добре збереглося багато гарних ошатних вілл, які могли б прикрасити будь-яке місто. Сьогодні вони, однак, придатні хіба що для ілюстрації особливостей приватної та колективної (комунальної) власності. Спроектовані із любов’ю та смаком десь 100 років тому, будинки перетворилися на нетряні «шанхаї», на убогі притулки для незаможних. Просторі легкі балкони, колись обплетені плющем і трояндами, тепер забиті дошками й використовуються як комори для лахміття; веранди з видом на море чи на гори закриті заржавілими гратами або рамами з битим брудним склом. Колони, пілястри, карнизи давно позбивані за непотрібністю. А навколо високих стін виросли численні бридкі прибудови — сараї, кухні, курники, короби для вугілля або просто купи сміття. І не знаходиться в місті можновладця (наприклад, Головного архітектора), в якого боліла б за це душа і який докладав би постійних зусиль для збереження безцінної спадщини. Принцип «мир — халупам, війна — палацам» впроваджувався занадто послідовно і дуже вдало обраними людьми.

Кинемо ще погляд на палац Воронцова в Алупці, який загалом зберігся в непоганому стані (бо так його збудовано). Це відзначають навіть закордонні гості — спадкоємці родини Воронцових. Численні деталі, однак, повністю розкривають культурний рівень теперішніх хазяїв. Тільки два приклади. У північному замковому дворі, у мальовничій стіні, яка є — начебто — частиною хребта Ай-Петрі, прорізано великі двері. Зараз це шматок заржавілого залізного листа, непридатного навіть для дверей до сміттєзбірника. Здається невірогідним, що мистецтвознавці музею, його директор можуть роками спокійно дивитися на це неподобство. Якщо дійсно хотіли б, то щось давно придумали би. Те саме стосується господарського двору палацу. Перші хазяї збудували і декорували його з тією самою ретельністю, що і головні будівлі. А сьогодні ви бачите — через велику красуню-арку в зеленуватій діабазовій стіні — всі атрибути звичного шариковського «робочого» бескеття. Бескеття, яке стало перманентною частиною ансамблю парадного двору.

«АБОРИГЕНИ» Й СТОРОННІ

Усе населення Криму, «тубільці» й курортники, завжди було поділене на непересічні касти, життя яких відрізняється між собою не менш, ніж у кастовій Індії. Вища, нечисленна каста відпочиває в санаторіях, де завжди тепло, прибрано, затишно. Цілодобово до послуг кожного необмежена кількість такої дорогоцінної в Криму води, холодної й гарячої. Кругом поливні газони й квітники, доглянуті парки, чисті просторі пляжі. Приватність, тиша і просторість санаторіїв і «дач» ретельно охороняються від нашестя нижчої касти високими заборами, собаками, озброєною вартою.

До нижчої касти, як водиться, належить більшість. Найбільш цікавим, навіть парадоксальним є статус мешканців півострова. Ці люди протягом десятиліть обслуговували житлом, «оздоровляли» мільйони «диких» відпочиваючих із усіх кінців Союзу. Приїжджі везли туди гроші, могутній і постійний потік карбованців, золотий дощ, що міг би забезпечити розквіт краю й добробут кожного. Та де там! Теперішні кримчани, примусово переселені в татарські середньовічні житла, досі живуть там. Як у середньовіччі — без каналізації, а зараз часто-густо і без електроенергії. Комунальні «сортири» під вікнами, спільний «гусак» посередині двору; нормована, як у пустелі, вода. Холодна, звичайно, бо гаряча — то тільки для санаторіїв, тільки за забором. Навіть там, де на місці малих комуналок зведені багатоповерхівки. Щасливі мешканці квартир «з усіма зручностями» щиро впевнені, що ванни їм поставлені єдине для зберігання води.

Повна і постійна відсутність елементарних гігієнічних умов виховала покоління нехлюїв, байдужих до бруду, котрі не відчувають власної нечистоти. Під кожною стінкою, у кожному кутку (вдома, у дворі, на вулиці) купи сміття. Жінки нездатні як слід прибрати квартиру для відпочиваючих навіть за умов жорстокої конкуренції.

Відсоток алкоголіків, у тому числі й жінок, у Криму дуже високий. Одна з причин — фактична незайнятість. Бо синекура замість роботи («технічка» для символічного прибирання чи вахта біля «панських» воріт), а також мізерна грошова допомога замість заробітної платні не виробляють звички до праці. Злидні розбещують людей не менше, ніж багатство. Тут також «усе дозволено». Саме тому в Криму так багато щирого суму за старою владою, за злиденною бездумною стабільністю існування.

ПАРКАНИ

Цілком зрозуміло, що таких людей і, відповідно їхніх «відпочиваючих», треба надійно ізолювати від вищої касти. Для цього використовують огорожі різних типів, ремесло зведення яких досягло в Союзі дуже високого рівня. Як у ті незабутні часи, так і сьогодні, на огорожі витрачається значна частина бюджету країни — бетон, метал, робоча сила. Чого коштує тільки підтримка «об’єктів» у «бойовій готовності» (зокрема, постійне заварювання дірок, які невтомно проробляють «дикі»). Варто було б колись підрахувати, скільки тисяч кілометрів огорож було зведено за роки радянської влади — навколо палаців, неосяжних заповідників для «царського полювання», навколо таборів, тюрем, урядових установ. І перевести ці кілометри у квадратні метри житла для людей. А як багато добрих будівельників можна було б виховати з тих вайлуватих нероб, що опікаються воротами й незаконними перелазами!

Проблема радянських парканів завжди займала мене. По-перше, тому, що всі вони — надзвичайно бридкі, чисто функціональні споруди, що псують ландшафт, відгороджують людину від цікавих місць, а головне — стають на її шляху. А це великий гріх. По-друге, щільність і висота парканів є яскравим індикатором тієї безодні, яка розділяє владу і народ. Безодні, подібної тій, яка існувала колись між китайським народом і його маньчжурськими володарями.

Навколо царських та князівських замків і палаців Криму дарма шукати залишків глухих дореволюційних огорож. Сімейство Романових та їхні вельможі значно поступалися в цьому питанні своїм радянським наступникам. Колишні хазяї палаців наважувалися навіть виходити за межі своїх маєтків. Бувало, що на Царській стежці (тепер Сонячна) Микола II під час прогулянки пішки або верхи зустрічався з опальним Львом Толстим, котрий відпочивав у домі графині Паніної. Вони холодно розкланювалися й кожен йшов у своєму напрямку.

Наші правителі на відпочинку ніколи не наважуються (чи не хочуть?) виходити за свої паркани. Хоча б інкогніто, як це робили колись принц Гарун-аль-Рашид чи король Генріх IV. Іноді вони одягали плащі, шляпи та йшли спілкуватися із своїми підданими, — щоб почути «глас Божий», тобто народний. А чому власне ні?

Одного разу я опинилася на пляжі у Форосі, поряд з урядовою «дачею», тоді щойно збудованою Михайлом Горбачовим. Цей пляж, що належить великому дитячому табору, обладнано з первісною простотою — там немає навіть туалетів; очевидно було також, що він ніколи не прибирається. То можна собі уявити, в якому стані був пляж. І в мене виникла химерна думка. Що було б, якби Михайло Сергійович мав звичку іноді гуляти, звичайно з Раїсою Максимівною під ручку, в околицях дачі? Хоча б у плащі й масці? І що зробили б директор табору або місцева виконавча влада з цим пляжем і взагалі з табором, якби існувала найменша підозра такої можливості? Втім, місцеве керівництво може спати спокійно: такої загрози не існувало тоді, не існує й зараз.

Сьогодні ландшафт Криму змінюється — йде активне будівництво приватних будинків, які вже мало відповідають «халупним» стандартам. Я радію цьому, хоча в мене ніколи не буде чогось схожого на віллу (хіба що в наступному житті). Адже той, хто зводить гарний дім десь на мальовничому схилі, будує його не тільки для себе. Дім стає частиною пейзажу, як скеля чи могутній платан. Ним милуватиметься багато людей. Проте ось що гірко. Навколо нових будинків завжди зводяться паркани. Ті самі — тюремні, радянські. Принагідно зауважу, що в Західній Європі важко побачити відгороджений від людського ока фасад приватного будинку. Там дім повертається до перехожого своїм найкращим боком — парадними дверима, яскравим квітником за низьким естетичним парканчиком, бездоганним газоном. Що це? Просто звичай чи почуття безпеки? Чи може там існує спеціальна муніципальна регуляція з цього приводу? Адже не можна спотворювати глухими парканами ландшафти чи вулиці, як це занадто часто робиться не тільки в Криму, а й у столиці, у самому її центрі?

Однак як би там не було, які б правителі, багатії та жебраки не приходили та йшли, а Крим залишається — вічно й для всіх.

"День", №104, 1998