ПІСЛЯМОВА

І ворог посів нашу землю. І було його - як трави і листу. І не було куди дітися на рідній землі. Одних вороги вбивали, других кидали у тюрми, третіх ешелонами вивозили на сибіри на явну загибель. І не видно було просвітку. Трембітали трембіти над убієнними і вили пси, сповіщаючи смерть для інших.
У тому часі довелось і мені, незрілому літами, разом з братами піти в ніч, з якої, відчувалося, вороття не буде.
І ходили ми таємними стежками, губилися під покровом секретності - від села до села, від кичери до кичери, і годував нас голод, і хоронила нас земля. Нас приймали по хатах, не засвічуючи ліхтарень, за нами гналися, стріляючи, нас вбивали, і наші трупи звозили до районів та виставляли на глум. І хто міг - той плакав, а решта, зціпивши зуби, мовчали і не признавалися навіть до своїх синів, такий був страх великий і жорстокий.
Так потрапив я під вибух і вже не тямлю, як опинився дома.
Так потрапив в оточення мій старший брат Крига і у відчайдушній сутичці пустив собі останнього набоя в голосницю.
Так схопили мого другого брата Негуса і, зв’язавши йому дротом руки та накинувши на шию зброю, повели з гір попри наші вікна на двадцять років каторги.
Так витягли третього брата Бігуна з криївки і забрали собі, а батьків, які ще недавно з надіями благословляли нас на бій за Україну, з малолітньою сестрою вивезли на Сибір.
Страшною дорогою гнав ворог наш нарід на його Голгофу.
Так почалося моє свідоме входження в життя, і тоді-то прошили мою свідомість смерть багатьох моїх рідних та односельчан і той безцеремонний морд, який здійснювала Росія над Україною.
На рідній загороді впритул застрілили Василя Способа. А його брата Михайла з другом Слабіною приперли збройною масою тут, у селі, під Мігівками, прошили автоматними чергами, а тіла знеславили штиками.
У Закуті зустріли Юрка Сміхуна, що переодягнувся був за жінку, аби вийти з облави.
Оксані Зененяковій, пораненій, у сільраді на допиті розпороли живіт і домучили страшною смертю.
На Крушині застрілили неповнолітнього Василя Дорничого, мого шкільного товариша.
То ж тільки фрагменти моєї пам’яті, а вбито понад 50 чоловік! А вивезено скільки! А загублено душу села, яке й донині в страшному занепаді.
Тоді мені було п’ятнадцять. А в сімнадцять мене вивозили разом з батьками, то я викинувся з товарняка. І ще раз був поранений на облаві і зазнав усіх злигоднів, які випали на долю нашого покоління. Разом з боротьбою спливав кров’ю і тратив сили по бункерах та нетрях, аж поки мене не зловили і не посадили за грати. Це в той час я посів сувору істину, що людині постійно треба десь ночувати, десь бути, що треба щось їсти, в щось одягатися. І в агонії боротьби вже не добачалося ні перспективи на перемогу, ні сенсу.
На подвір’ї тюрми Лонцького на ніч заводили трактор, і по кабінетах озвірілі війною та режимом слідчі чинили морд над жертвами. Моторошно ставало на душі, коли крізь рев мотора доносився розпачливий жіночий крик.
До сьогодні трудно збагнути, як ми вистояли. І ті, що життя віддали в безнадійній ситуації, і ті, що пішли на довгу і повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли у всій загальній масі! Через великі муки, через багато смертей, дистрофію, всю тодішню безвихідь - ми вистояли і з честю пройшли. Всупереч  більшовицькій слідчій практиці, в якій кожна жертва, від найвищих командирів і найславетніших революціонерів до найменшої клітини признавала себе прахом, ми, майже неграмотні, непрофесіональні, а вистояли. Вистояли у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі.
Аби не зрадити ідеї!
Аби не сплямити честі учасника святої боротьби!
З подивом дивлюся на себе, такого шмаркача, який у шестимісячному слідстві, в руках таких досвідчених катів не назвав ні одного прізвища, ні одної явки, ні одної хати. Після двадцять одної доби безперервних допитів і катувань на Дзержинського мене, напівживого і зовсім «безперспективного», вкинули, як лантуха, в машину, а з машини - в підвальну камеру Лонцького.
Після засудження О с о б ы м  С о в е щ а н и е м   я  довго був там, де сонце закотилося за обрій і більше не підіймалося. І серед тої глупої ночі з нами робили все, на що тільки здатне Зло в Людині.
Я зазнав немало втрат. І в особистому житті, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-му, в 58-му, у 67-му, у 80-му. Я відбував у критках, у дурдомах, у таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні.
Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене  - чи не весь вік, бо й на волі я не виходив з трибу.
Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордості, яке я маю від пережитого!
Я плакав хіба в «Невольницьких плачах»!
Я боявся хіба що розминутися з честю!
Я ніколи нікому не свідчив!
Я за всі терміни не написав своїм катам ні однієї заяви!
Я завжди і по сьогодні був гордий з того, що я український націоналіст!

І так мені, Боже, допоможи!
     Амінь!

Зеновій Красівський

Моршин, 1989 р.

До змісту Зеновій Красівський «НЕВОЛЬНИЦЬКІ ПЛАЧІ»