СІРКО

Року Божого 1675-го кошовий отаман Сірко з товариством напав на Крим і велике число ясиру визволив. Та не всі бранці захотіли у рідний край повертатися. Частина заремствувала і назад в Татарщину попросилася. Їх відпустили, але слідом за ними отаман післав козаків і наказав впень вирубати, кажучи: «А ще хто свого краю цурається, той несподобен на світі жити» (За літописом).

З а с п і в

Злітайтеся, гайвороння!
Не баріться, круки!
В чистім полі оболоння
Застелено трупом.

В чистім полі тиша впала
Каменем на груди.
Наче спати полягали -
Лежать трупом люди.

Скоїлось... Звершилось...
Навала терпінь
Стриножена в полі залізом.
Від сонця на землю прослалася тінь
І нишком по степу лізе.

«Мій, БОЖЕ! Послав єси долю мені,
Як брилу в червонім жупані.
І мчиться вона на здичілім коні,
Від крові пролитої п’яна.

Мій, БОЖЕ! Поклав єси зболений край
Мені, наче скелю, на плечі...
Гуляй, моя доле! Шаблюкою грай!
Най доля ворожа трепече!

А нині прийшлося своїх, не чужих...
За зраду на горло скарати.
Прости мені, БОЖЕ, мій праведний гріх!
За батька, за маму, за брата...

Звисає додолу посріблений чуб,
Неначе заплакати хоче.
Лежить у степу непохований труп,
Вороння видзьобує очі...

До змісту Зеновій Красівський «НЕВОЛЬНИЦЬКІ ПЛАЧІ»