СКОВОРОДА
Усе я звидів, збаг і пережив.
Усе життя немов за перелазом;
І я вступив в пору останніх жнив,
І супочинку наче просять м’язи.
Усе сплило.
А я нажав сніпок -
Та не зерна, а радше стоколоси...
О світе мій!
Торбина і ціпок...
Як і прийшов - іду від тебе босий.
Отак би десь згубитись
в бур’яні.
Навік припасти серцем до землиці.
Болить...
Усе скипілося в мені
В пекучий струп засохлої живиці.
- Ти марно жив! -
Не треба, не кричи!
І не кори: розтікся манівцями.
Вмираю я, і не тебе пече
Моя жива, роздерта болем рана.
Я не заспав. Піднявся
до зорі.
Та рідний край лежав будяччям вкритий.
Ні ратаїв, ні сіячів, ні косарів,
Лиш неба край лежав, сльозою вмитий.
Займилась ніч. Пішов на
брата брат.
Чужинець тінь розсатанив над краєм.
Упала Січ. Лиш відгомін гармат
Відбивсь плачем козацьким за Дунаєм.
Чолом на схід ударили
попи
(За юдин гріш, за поясок шовковий).
На глум! на сміх! повалені склепи!..
А небокрай горів неначе в крові.
І в чужину пішли на перегній.
Аби лиш прорости (нехай в чужому тілі),
І повзає по грудях лютий змій!
І плачуть з горя хмари посивілі!
- Прощайте! Йду!
Я хмари не зогрів...
І борозну проклав я неглибоку...
Журба моя...
Мені забракло слів...
А ворон підкрадається до ока.
До змісту Зеновій Красівський
«НЕВОЛЬНИЦЬКІ ПЛАЧІ»