* * *

Ти ждеш мене...
            Минають роки...
Ні, не повернуться літа...
Лиш озвіріла самота
Залишить в грудях шрам глибокий.

Зів’яне листя, жовтим стане.
Пристигне і пожухне цвіт
І після довгих сірих літ
Усе в могилу чорну кане.

А я хіба свої окови
Тобі на пам’ять принесу
І, як кришталь, живу сльозу
І свій живий вінок терновий.

Ти ждеш...
 «Не жди!» - шепоче розум.
А серце плаче і болить,
І завжди кров’ю обкипить,
Як лиш згадаю твої сльози.